«Нацiонально-свiдомий» переклад на мову Аi но Кусабi».

Отож сiдайте, дiтлахи, тихесенько, умощуйтесь зручнесенько, розповiдатиму вам чи то казочку, а чи й бувальщину, хто ж її зна – давно дiло було. А вигадала оцю iсторiю така собi тiтонька з далекої країни, Японiя зветься, iменнячко ж у тої тiтоньки таке кострубате, що менi годi й вимовити.
Так от, жили собi четверо друзякiв-козакiв, хлопцiв-запорожцiв… втiм, славетну Сiч Запорiзьку тая тiтонька не згадує в свойому писаннi, а пише «Керес», тож i ми казатимемо «Кереська Сiч». Прiзвиська у них були чудернацькi дуже, зроду-вiку я таких нiде бiльш не чув, ба як написано, так вже й написано: Рiкi, Люк, Сид та Норiс. I ще хлопчина при них був, козацької звитяги та майстерностi од них навчався – Кирило. А що були дужi та кремезнi, то прозвали їх за те Волами. Жили собi та й жили, горя-туги не знали. Аж раптом iз ватажком їхнiм, отаманом Рiкi, он яка пригода трапилася: закохався вiн. Та не у файне дiвча iз ближнього села закохався, не в удовицю чи там молодицю, та й навiть не у панянку з ворожого мiста, i не з кимсь з-промiж братiв своїх козакiв знiчев’я злигався, а треба ж статися такому, що геть розум втратив козак через клятого ляха, найголовнiшого шляхтича. Мабуть, гадаєте – не буває такого, але ж i Рiкi так само мiркував, допоки отого пана не вбачив, хай йому грець. Гарний був пан на вроду, напрочуд гарний, не одразу й скажеш, що не дiвка. Ясь його звали. Волосся довге, бiляве, очi блакитнi, витончений увесь та випещений, а що гордий, то страх. Одного дня, занудьгувавши у себе в замку, поїхав пан той на полювання. I вийшло так, що врятував вiн козака нашого од татарви поганої, що були заскочили лицаря коло коней своїх. Коняку в татарви поцупити – це ж святеє дiло було для козака, ото Рiкi й промишляв, щоб було потiм чим похизуватись удома у Кересi. Вони, погань клята, вже на пики хлопця пiдiймали, аж тут Ясь трапився, а його ледь угледiвши, вражi дiти п’ятами накивали. Рiкi як на свого рятiвника подивився, так i пропав. Зашарiвся, слова не вимовить, мов язика проковтнув. Був би то котрийсь iнший з шляхти, то козаку би нашому i байдуже, ще б i вилаяв за непрохану помiч, щоб честi козацької не зганьбити перед чужинцем. Ледь спромiгся пробелькотiти, що вiддячити хтiв би, а як при собi нiчого, окрiм самого себе, не має, то запрошує ясновельможного пана до корчми, де й вiддасть борг. Той позирнув чи то лiниво, чи то й гидливо, - вони ж, ляхи, отакi, - але ж пiшов. Мабуть, таки гидував, бо й рукавичок не зняв, де вже там свитини та штанцiв. Помацав трохи Рiкi, полапав, та пiшов собi геть. А тому вiд цих пестощiв аж iскри з очей од задоволення, мовби приголубили його найлiпшим чином. Отак i почалася ця iсторiя.
А був тодi з Ясем такий собi жидок рудуватий, на прiзвисько пан Коцький. Коней тримав пановi, щоб не повтiкали, поки той iз Рiкi бавився. Сидить собi, на все те позирає i люльку палить, шкiрячись зловтiшно, немовби знав, що анiчогiсiньки доброго з того не буде. I немов наврочив, вражий син.
Сидять «Воли» у курiнi своєму, бiдують – зник Рiкi, немов корова язиком злизала. Був козак, i не стало. Шукали, розпитували – катма. Чи то загинув десь, а чи в полон потрапив. Що вдiєш, така вже вона, доля козацька – до сивини мало хто доживає. Отож потужили-погорювали i стали далi жити.
А iз Рiкi ось що сталося: узяв його пан Ясь до себе у замок Еоський, що у мiстi Танагурi височить. Дуже заможно жив той пан, i челядi було у нього досхочу, i дiвчат-хлопцiв для розваг усiляких аж цiлий гарем, а от козака до цих пiр жодного серед них не було, самi невiльники з ринку. Бо ж сором то неабиякий для лицаря кереського – челядником у пана зробитися, плазувати та вислужуватись, а у гарем потрапити - то й поготiв. Та й шляхтi на козакiв було дивитись чи то лячно, чи неприємно, як ото собацi на вовка. Тi iншi шляхтичi, що до Яся гостювати приїздили, як Рiкi у покоях убачать, то аж сичать од лютi. Хто його зна, навiщо то пану козак знадобився, мо’ спершу й справдi од нудьги, а чи за тим, щоб друзякiв подражнити, але потiм зрозумiв пан Ясь, що життя собi без Рiкi не уявляє. А ляхи, вони ж бо такi, трясця їхнiй матерi, що на коханнi не розумiються зовciм, тож замiсть слово ласкаве вимовити або хлопця приголубити, вiн тiльки мучити його умiв, а вже те робив майстерно. Ото бува, звелить притягти Рiкi до ложницi, до лiжка прив’яже, та як почне i так, i сяк катувати, наче i не калiчить, i болю не завдає, та вже краще б батогом шмагав, анiж отак пестити. Тож од лютi за такi панськi вихватки та сорому за своє таке життя собаче Рiкi носа i вiдвертав вiд нього, i про кохання своє теж анi пари з вуст.
Три роки отак знущались один з одного, а тодi пановi те набридло, й вiдiслав вiн Рiкi од себе. Той додому побiг, а куди ж iще. До рiдного куреню прийшов, а про те, де був i що бачив – анiчичирк, i ходить похнюплений, наче друзякам не радий. А їм вiд того кривдно, аж пику йому натовкти хтiли. Кирило, той i зовсiм колишнього отамана зненавидiв, бо ж про його мiсце потай мрiяв. Аж до Коцького бiгав домовлятись, щоб той капость якусь для Рiкi пiдстроїв, але не так вийшло, як бажав, ще й сам у халепу ускочив. А Рiкi ходить – бiлим свiтом нудить, все йому Ясь з думки не йде. Гай його приголубити намагається, а вiн же аж сичить, так воно йому огидне. А тут якраз Кирило з своїм дурним дiлом вiд Коцького. Набiгло ляхiв, i Ясь з ними. Хоч як «Воли» билися, аж ворогiв така сила-силенна, що їх повиловлювали, та до буцегарнi запроторили. А Рiкi на ранок вiдпустили. Тiльки вiн до себе у курiнь, аж тут Ясь. Не побоявся на Сiч припхатися, бiсiв син. За хлопця, та у лiжко. I вже, мабуть, чемно поводився, бо Рiкi по тiм згодився до замку знов податися. Як i на чужинi погано, та й вдома чи не гiрш, то вже яка рiзниця. Ще й друзiв- «Волiв» за його покiрнiсть одпустили на волю. Ясь уже його у гаремi не замикав, а випускав розвiятись, та роботу дав пiд керiвництвом того ж таки Коцького, це щоб козак од неробства на стiнку не дряпався та челядок панських не портив. Отак i стали жити, i може, якось би призвичаїлись та порозумiлись, коли вже судилося їм покохатися, якби не Гаєвi ревнощi. Не мiг вiн стерпiти, що вiльний козак у хатнi улюбленцi до пана подався, та й сам до отамана давно був небайдужий. Ото ж i бiсився. Якось пiдстерiг Рiкi у провулку та по макiтрi настучав. А тодi узяв та викрав. На плече непритомного, i ходу. Замкнув у куренi, а що Ясь коханцю на причинне мiсце обручку нап’яв – отакi у клятих ляхiв звичаї, - то з лютi вiдтяв йому ножем i мiсце теє разом з прикрасою. Фортеця старовинна там була неподалiк, i ще з давнiх часiв у пiдвалинах в нiй зберiгалося сила-силенна вибухiвки, а Гай про те знав, i вигадав, як то шляхтичевi осоружному помститися. Листа з каменюкою у вiкно йому зажбурнув, що чекатиме на нього у Данабанських пiдземеллях, якщо той хоче Рiкi бодай ще раз побачити. Ясь туди прожогом i кинувся, навiть не сказавши нiкому i супроводу нiякого не узявши. Один лише Коцький про все те знав, бо скрiзь нишпорив i носа свого встромляв. Лазили-лазили вони учотирьох по тим пiдземеллям (бо ж i Рiкi туди пришкутильгав, i Коцький припхався, як же це без нього десь би обiйшлося), а як Гай iз Ясем знайшлися та полаялися, ще й побилися, так Гай, тiкаючи, сiрника й витер, та на гнiт. Сухе все там було, одразу зайнялося, та як злетить у повiтря. Гарно горiло, уся Сiч на те видовище милувалася, та й ляхи у Танагурi роти пороззявляли. Анi Рiкi, анi Ясь з того полум’я не вийшли, а Гай руку втратив, i ладен був би й другу оддати, щоб усього того не було, та де вже там. Отака, дiтки, iсторiя. Кохайтеся, чорнобривi, та не з ворогами, як писав славетний наш поет Тарас Григорович, тодi у вас все добре й буде.